E-mail:  00731407@mail.gov.ua  ;  gal_rda@i.ua
13 листопад 2019
Пошук
Розширений пошук

Реєстрація

Логін
Пароль
Увійти
Реєстрація
Урядові сайти

 

 

http://www.rada.gov.ua/


 


Карта Галицького району


АКЦІЇ

 

 


Соціальна реклама


Твій добробут залежить від тебе


Відстоюй свої права на якісні житлово-комунальні послуги


Будь відповідальним власником - створи ОСББ




 На головну

Спогади потерпілих від голодомору мешканців Галицького району

 

Кубрак (Гермаковська) Софія Афанасівна народилася в Чернівецькій області, Кельмінецький район,  с.Тутрина. В цьому селі проживали мої батьки – мама – Докія, батько – Афанасій, два брати і дві сестри.

В 1946 році помер брат і сестра від голоду. Залишилося батько, мати і ще троє дітей. Хліб, який виростили все здали державі, тому що не можна було собі залишати. Люди пухли з голоду. Не було зовсім що з’їсти. Знаходили на полі замерзлу капусту, картоплю і навіть шукали загиблих курей, варили і їли. Діставали хвороби і помирали.

В 1946 році я пухла з голоду і пішла шукати кусок хліба. Прибула я в Станіславську (теперішню Івано-Франківську) область, в село Кукільники Галицького району. Я ходила на роботу за кусок хліба, щоб не померти з голоду.

І вже тут в Кукільниках я пішла на роботу до Кубрака Івана Микитовича. Він був ще хлопець і я вийшла за нього заміж і проживаю тут до сьогоднішнього дня – це мене і врятувало від голоду. А мої батьки, брат і сестра пухли з голоду вдома і рятувалися чим могли. Ось така історія мого тяжкого життя.

 

Сикало (Лугова) Лідія Іванівнанародилася в 1931 році на Херсонщині в селі Станіслав, Білозерського району в сім’ї колгоспника, там колгоспи були організовані в 1929 році. Колгосп називався «Серп і Молот». Батько працював трактористом, а мати дояркою. Працювали в степу і по два тижні не приїжджали в село, жили в хуторах. Дітей виховувала бабуся – татова мама.

В 1933 році наступив штучний голод, бо урожай був, але все зерно забирали активісти – ходили по дворах і все забирали хоча люди і ховали. Наш батько був сховав зерно в мішках в студню у воду і то знайшли і забрали. А мій батько в колгоспі взяв два кілограми вівса, то судили і дали два роки тюрми.

Батьки розповідали, що в селі діти зарізали батька і м’ясо посолили в бочку і їли. Люди їли собак, котів.. Я пам’ятаю, як один чоловік тягнув здохлого коня з ріки додому дітям, яких у нього було п’ятеро. Нас ще рятувала риба, бо наше село розташоване в гирлі Дніпра. Їли також весняний цвіт білої акації. Ходили в степ, і збирали по зернині пшеничку.

Дуже були тяжкі роки, хоч урожай був, але голод був зроблений спеціально і багато дуже людей вимерло, але ми вижили всі. Нас було четверо дітей і ми всі ще живі. Живу в селі Кукільники.

 

Бутар Аксентій Давидовичнародився 25 квітня 1932 року в селі Яблунівка Лисянського району Черкаської області. Зараз живу в селі Дубівці.

Насправді зі слів родичів, народився Аксентій Давидович 1930 року, але зареєстрований 1932 року. Перед народженням Аксентія помер його батько від голоду, мати померла народжуючи Аксентія також з голоду. Зі слів родичів тоді померло багато їхніх рідних сестер та братів.

Аксентій Давидович лишився круглим сиротою. Взяли його зовсім чужі люди, їсти не було що, якщо люди щось приносили то було свято, розповідає Аксентій Давидович. А було і таке, що декілька днів зовсім нічого не їли.

Коли почалася Велика Вітчизняна Війна Аксентій знову залишився сам, тоді його взяла до себе тітка, яка мала двоє своїх дітей, зовсім не любила його, більше давала своїм дітям, а йому що залишилось. Доводилось цілий день працювати, щоб ввечері дали поїсти.

В той час люди билися за лушпиння картоплі, або за кропиву, якої на той час ніде не було. Одні в одних відбирали будь-що, що можна було поїсти.

 

Кеча (Питель) МетодораАрсенівна,народилася 1931 року в селі Нове Поріччя, Городецького району, Хмельницької Області.

Батько, Питель Арсеній Іванович 1900 року народження, мама, Питель Марія Захарівна 1910 року народження – були селянами.

Під час колективізації землю, пару коней і реманент здали в колгосп. Батько був бригадиром рільничої бригади, а мама працювала в ланці. Про голодомор я чула з розповідей мами, сусідів. Колись сусіди сходились літом на подвір’ї, а зимою в хаті і розмовляли. Під час розмови я часто чула такі вирази: «той, або та, а то і ціла сім’я, що померли в голодовку. Розповідали, що були такі «сексоти», що ходили по хатах, висипали рештки зерна і забирали, били жорна, щоб не було на чому змолоти. До цих пір мені запам’ятався чоловік Качур Софрон, який був без руки і люди його боялися. Мама розповідала, що я мало не вмерла, бо наїлася блінчиків з такої полови, що товкли в ступі просо.

А про репресії знаю дещо більше. Батьків старший брат мав четверо дітей і займався господарством. Хтось сказав, що його записали в загін білих козаків. Прийшли вночі, забрали стрийка, стрийну, залишивши самих четверо дітей, наймолодшому був один рік. Їх вивезли аж в Іркутську область. Двоє дітей взяли мої батьки, одну дитину взяла бездітна сусідка, а найменшого – дід і баба.

В колгоспі цукрові буряки возили до заводу цілу зиму. В лютому 1938 року батько ввечері пішов в контору колгоспу на наряд Я тоді кашляла і мама ставила мені банки. Прийшов батько з секретарем сільської ради і чоловіком у військовій формі, то був з КГБ. Взяли лампу, відкрили скриню і щось там шукали, там були листи, які писав стрийко до дітей. Потім з КГБ сказав мамі, щоб готувала чоловікові хліб і батька забрали. Тієї ночі з нашого села забрали п’ятеро чоловіків. За що ніхто не знав. Тримали їх в районі до березня. І в березні мама понесла передачу. Як прийшла то вони сиділи на машині. Батько скинув мамі шапку, а вона хотіла передати йому передачу, але міліціонер вибив мамі з рук глечик і не позволив дати передачу. І від цього дня ніхто про цих людей нічого не знає, а сім’ї їхні рахувалися ворогами народу.

Ми жили близько школи. В село прислали нового директора школи, він прийшов до нас і сказав, що буде жити в нашій хаті, так як нас висилають на висилку. Але нас не висилили, так як мама часто хворіла.

Після закінчення педучилища у 1952 році, я дістала направлення у Медухівську школу, де пройшла вся моя трудова діяльність. Де жива до тепер.

Одного разу приходить від мами хвилюючий лист що зі мною щось сталось. Бо сказала їй по секрету секретарка сільської ради, що приїжджали з району з міліції і розпитували все про мене. Одержавши лист, я відповіла, що зі мною все в порядку. Згодом я дізналась, що мене готували поступати в партію. В селі сказали, що я дочка ворога народу і в партію мене не прийняли. А 30 червня 1989 року прийшов мамі лист, в якому була справка про реабілітацію батька такого змісту: «Питель Арсеній Іванович 1900 року народження, реабілітований по справі, по якій був арештований 10 лютого 1938 року». Що зробили з тими людьми, ніхто нічого не знає.

В місті Хмельницькому будували новий кінотеатр. На цій площі стояв пам’ятник Чкалову. Його перенесли і почали знімати бруківку. Як кран підняв плиту, то під нею, як сірники в коробці, стояли люди. Тільки плиту підняли, то вони розсипалися. Може там були і ці люди.

 

Королюк (Сенченко) Ніна Олексіївананародилася у 1930 році, в селі Фурманівка, Новоукраїнського району, Кіровоградської області. Зараз проживаю у селі Кукільники.

В роки голодомору я була зовсім дитиною. Тому розповідаю зі слів моїх рідних, сестри і брата, бо і батьків я не пам’ятаю. Мама померла 1937 році. А батька репресували 1938.

Багато я наслухалася від сестри, 1920 року народження. Як зробили колективізацію 1929 так і почалося все – забрали в колгосп інвентар, коней і зерно. Пік голодовки сягнув на 1932 і 1933 роки. Люди сяк так пережили зиму, пухли і вмирали, село опустіло, ні собак, ні котів. Коли почало тепліти ми їли листя, і такі бур’яни, як кукіль, калачики їли, я це підсвідомо пам’ятаю. А недалеко була річка Ташлик , ми вибирали з дна річки молюски і так дотягли до нового врожаю, а весь хліб забирали активісти, тому люди ще й 1934 рік голодували.

Така сама голодовка спіткала і в 1946 році, було теж саме, я це все пам’ятаю добре.

 

Іваненко Григорій Мартинович народився 06 лютого 1919 року. В даний час проживає з онукою та її сім’єю в селі Дубівці.

З розповіді Григорія Мартиновича в 1933 році щоб поїсти люди ходили в ліс по липове листя, сушили його на кухні, перетирали його на ситі, ліпили паляниці і їх їли.

Приходило по 250 чоловік російських солдат на подвір’ї і шукали пшиницю чи будь-яке зерно, ходили від хати до хати і забирали від людей усе, що можна було з’їсти.

Люди по дорогах лежали вмираючи, солдати живцем кидали їх в яму і закопували. Ще кілька днів рухалася земля в якій були покидані люди.

 

Вовкович Катерина Митрофанівна,народилася 19 вересня 1923 року в заможній сім’ї господарів, потім куркулів при червоних – Набока Митрофана Леонідовича і Наталії Іванівни. У мене ще було п’ять братів і дві сестри. Жили ми в селі Сьома Сотня, Коломацького району, Харківської області. Сім’я наша українська, з діда-прадіда працювала на землі. Були у батьків коні, воли, корови, інвентар землеробський і навіть свій ставок. Жили не тужили, вечорами в кожному кінці вулиць збиралась молодь і звідти лунали пісні.

        Радість життя була затьмарена навалою «Красних …» і їхніх однодумців – «пролетарів-голоштанників». Забирали все, що могли забрати, а решту знищували вогнем.

        Я була ще малою, пам’ятаю, як вдерлись до хати багато чужих чоловіків, нас вигнали з хати, розбили піч, поламали ліжка, стіл, крісла і етажерку з книжками, багато книг забрали з собою.

        З стайні забрали всіх тварин, залишили лише одну корову. З усіх засіків забрали-вимели все зерно. Хата була зруйнована і ми жили в батькових батьків, поки не відремонтували свою. В батькових батьків ще були запаси зерна і одягу. Добре пам’ятаю кашу з проса, яке нас рятувало від голоду. До каші добавляли лободу молоду, листя з вишні – висушене і перетерте. В сусідньому селі – Іванівна, був цукровий завод і звідти батько брав жом, з якого готовили якусь бовтанку, до якої добавляли сухі вишні і яблука.

        Батько їздив в Харків, продавав якийсь одяг і купував продукти або вимінював , хоча до навали червоних на подвір’ї були стирти скошеної пшениці і жита і власна молотарка.

        Врятувало те, що в землі були закопані бочки із зерном насіннєвим. Трохи посіяли на городах і ще молоде колосся обривали і варили, пили цю юшку. Трохи колосся висушували, молотили, мололи зерно на жорнах. Так і вижили.

        Вчилась і закінчила Коломакську семирічну школу. Працювала в Маріуполі в банку оператором, де мене застала війна 1941 року.

        Я повернулась додому. Через короткий час німецькі війська вступили в село і почали забирати хлопців і дівчат в Німеччину, мене забрали також. Везли в вагонах для худоби. Привезли в пункт розподілу. Попала я до бауера Алюіза Тенік в Гогенштадту. Виконувала всі сільськогосподарські роботи. Нас у нього було троє. Ми тяжко працювали з ранку до ночі. Косили, сушили сіно, годували худобу, доїли корів і здавали молоко.

        З Вовковичем Андрієм Івановичем, моїм майбутнім чоловіком, познайомилась там же. Він був військово полоненим польського війська, працював в іншого бауера в цьому же селі.

        Після закінчення війни ми поїхали до чоловіка додому, де розписались, взяли шлюб і одружились.

        В 2003 році мій чоловік помер.

Німецьке і колгоспне рабство підірвали моє здоров’я так, що я ледве ходжу. Догляд за мною здійснює мій син – Микола. Проживаю у селі Перлівці.

 

Морару Марія Степанівна, 1926 р.н., жителька с.Дорогів. Раніше проживала в Кіровоградській області, Олександрівський район, с.Підлісне. От що вона задує: «Село наше було красиве, особливо літом і осінню. Люди працьовиті, добре жили, всього мали доволі. Я ходила до школи, вчилася, закінчила 5 класів. Жили дружньою сім’єю, але бідувати почали, коли почалося страшне лихо. Батька забрали на фронт, де він і загинув, а матір працювала важко на полі. Осінь 1932р. великого лиха селянам не віщувала. Врожай був не гірший, ніж у попередні роки. По селі почали їздити спеціальні загони і забрали все до нитки. Люди ховали зерно, картоплю. Та хіба вбережешся від пильного ока збирача?

        У селі голод творив зло. Люди божеволіли. Щоб якось вижити, варили листя, дубову кору, лободу, жолуді. Іноді комусь вдавалося роздобути трохи хліба і порятувати своїх близьких.

        Мама спочатку ходила в поле і збирала зелену, суху картоплю, ховаючись, щоб ніхто не бачив. Пекла паляниці і годувала мене. Трохи нам помагала мамина кума – моя хресна мама. Чоловік її був комірником і вона давала нам деякий одяг, трохи зерна. Давала так, щоб не бачив її чоловік. Пам’ятаю, мама взимку на ноги одягала лапті, а ноги були голі. Вона пішла до куми і та дала їй штани. Словом, було стільки горя, що й на воловій шкурі не спишеш…

        Слава Богу, якось це вдалося пережити. Минулися страшні часи і я почала працювати. Працювала на фермі свинаркою. Мати померла. Я вийшла заміж, але недовго прожила з чоловіком, розійшлися.

        Народилася дочка. Тільки вісімнадцять років тому переїхала на Івано-Франківщину в село Дорогів, до дочки, яка вийшла сюди заміж.

 

Токаєв Петро Парамонович, народився 22 серпня 1929 року. Проживав у селі Стара Ушиця Кам’янець-Подільського району, Хмельницької області. Батько – Парамон, мати – Анісія. В сім’ї було п’ятеро дітей, крім Петра. Жили добре, займалися сільським господарством. Тримали коні, худобу.

        З виникненням колгоспів все змінилося. З болем і страхом вступали селяни в колгосп. В колгосп забирали все, що мали селяни. Кожна осінь несла селянам тільки розчарування. Радянський уряд вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, овочів, м’яса, молока. Все менше і менше залишалося продуктів селянським сім’ям на зиму. Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати. Спочатку селяни ще якось перебивалися з хліба на картоплю, але потім і цього не стало.

        «Була пізня осінь, - згадує п.Петро, збирачі нагрянули несподівано і почали шукати зерно. Ми якраз сіли обідати. В погребі було трохи картопли, яку зібрали на зиму. Непрохані гості почали вантажити її на воза. Забрали навіть варену із стола. Голод пережили страшно. Їли лободу, кропиву, ловили ящірок й їжаків, які пекли на вогні. Ми, діти, були страшні: висохлі ніжки, величезні животики. Сусіди повмирали, не мали сили вижити».

        Коли п.Петрові минуло 10 років, померла мати. Він був змушений допомагати батькові, пішов працювати постачальником харчів у лікарню. Там трохи поїсть і додому ще й принесе шматок хліба сестрам.

        Другий голод 1946-1947рр. п.Петро уже не витримав. Він вирушає на Західну Україну, шукаючи кращо. Долі. Там чоловік знайомиться із своєю теперішньою дружиною і одружується.

        Зараз п.Петро на пенсії. Живуть з дружиною добре, тримають маленьку господарку, працюють на городі, де без страху садять і збирають свій врожай. У гості часто навідуються син Руслан із невісткою і внуками. І пан Петро дякує Богові, що зміг це пережити і тепер без страху може розказати про ті страшні роки голодоморів.

 

Гавенко Павло Васильович,1917р. народження, с.Гопчиця, Погребщенський район, Вінницької області.

        Село наше було розташоване близько до залізничної станції. Це допомогло людям якось виживати.

        В сім’ї нашій було 4 дітей. Першим кроком представників Радянської влади було те, що всю сім’ю виселили з власного будинку, по суті, вигнали в один вечір, не дозволивши нічого взяти з собою. Ще з двома чужими сім’ями жили в одній кімнаті. Подвигом для нас, малечі, було вночі пробратись у своє старе помешкання з надією знайти щось з харчових запасів. Але не знайшли ні крихти.

        Усім’ї забрали останнє. Старша сестра працювала на колії і одного вечора принесла до хати зароблену жменьку муки. Яка це була радість – надія з’їсти шматок палянички. Але двері в хату відчинились. Представник влади нагодився вчасно. Забрав все до крихти. Пам’ятаю як я, у відчаї, вчепився у ноги чоловікові, сльози горохами текли по щоках… Це не допомогло….

 

Гринів (Бондаренко) Марія Григорівна,народилася у 1925р. в селі Стебне Звенигородського району Черкаської області. Маю брата Альошу і сестру Любу.

        Хочу розказати про голод, що відбувся 32 – 33 роках. Мій дід мав хату, господарку, клуню (стодолу). Приїхали активісти розбили все, хату розгромили як мурашник, грабували, забрали все: одяг, подушки, тарілки, каструлі, ковдри, столи, стільці, швейну машинку, вікна, двері, їжу: жито, зерно, картоплю, кукурудзу; коней, курей, худобу. Дід кожний рік ходив на город за десять кілометрів. Їхав він конями щоб удобрювати гноєм землю кожної весни, осені та навіть узимку. У 32-му у нас небагатий врожай. Та активісти забрали все, що бачили на шляху і врожай весь забрали. На діда наклали подарок 16 кг. м’яса. Його судили і відправили до тюрми на 3 роки. Там він копав яму для тих що вмирали у тюрмі. Ми навіть не знали куди відправили діда. Пам’ятаю коли ми були самі: я, брат і сестра до нас прийшли активісти і забрали все; розбили хату, стодолу, стайню. Коли прийшла мама з таток з колгоспу і начали плакати. В нас хотіли забрати хату. Вони думали, думали чи забирати хату, але не забрали. Пам’ятаю коли я ішла по вулиці, під парканами лежали люди, які були пухлі і мертві. Мої сусіди і хлопчик з яким я бавилась – повмирали. Мій дід всіма силами старався, щоб ми вижили. Він на городі викопав яму в ночі, щоб ніхто не бачив, мала глибину 1 м. Він закопав бучок з житлом, і зверху засіяв травою, щоб не було видно. І ми брали по 1-3 жмені того жита і їли. Люди працювали в колгоспі тяжкої працею за тарілку супу. Коли я пішла до татового двоюрідного брата, він з сім’єю вибирали останні зернини з снопка. Він був дуже хворий, і лежав нерухомий, в той час їздили і збирали трупи, і його забрали ще живого щоб не вертатися другий раз. В той день померло 70 чоловік. Згадую були сусіди; чоловік з жінкою і дитиною, то дитина сала свої пальчики до крові та через це – померла. Тяжко згадувати ті роки. А ще тяжче, здавати тих людей що вмирали.

 

Коваль Надія Данилівна,народилася в 1927 році. Нас у батьків було п’ятеро дітей. Батьки були розкуркулені у селі Бурчак Васильківського району Запорізької області. Було у нас велике господарство. Усю худобу, птицю, коней забрали в колгосп. До того ж виселили з власної домівки на околицю села, де в нас не було можливості жити. Тому батько, посадивши нас в сани і накривши ковдрою з головою, повіз у інше село, де був радгосп „Побєда”. Там нам жилося трохи легше, бо батько працював у радгоспі, де був тік. Ми разом з батьком приносили звідти в кишені, як вдавалося вкрасти, потрохи зерна. Мама працювала на кухні від радгоспу, де готувала їсти для селян-працівників. Їй вдавалося приносити нам у великій мисці трохи супу. Так ми діти, сідала довкола і їли. А поряд з хатою, був малий млин, звідки його працівники у вузликах викидали через вікно вкрадену по жменьках муку. Поки той робітник оббіжить довкола, щоб забрати її, то я вже припильную і заберу швидше. Потрохи назбирувалося щось на їжу.

Вчилася я з сестрою у школі, що мала одну кімнату, в якій було чотири класи. Вчителювала для всіх нас одна вчителька.

В травні 1943 року мене шістнадцятирічну забрали в Німеччину. Сестра від німців заховалася за шафу в хаті, брат втік з дому. Вони, щоб вижити в голод, ловили ховрашків на полі, здирали з них шкірки і їли їхнє м’ясо.

В 1946 році я вернулася з Німеччини. Ходила на роботу в батькових кирзових чоботах, які мали халяви високі і широкі. Туди клала, ховаючись, кукурудзу, яку вдома молотили на крупу на зроблених на снаряді жорнах.




 

 

banner

banner

Івано-Франківська обласна державна адміністрація

Галицька районна рада

 

Галицька міська рада

Національний заповідник "Давній Галич"

Галицький національний природний парк

ГАЗЕТА "ГАЛИЦЬКЕ СЛОВО"

Прогноз погоди

Погода в Галичі 

Оголошення

Регіональний представник Уповноваженого в Івано-Франківській області проведе особистий прийом громадян

25 листопада 2019 року, з 10.00 до 13.00 години, регіональний представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Івано-Франківській області Людмила Непийвода проведе особистий прийом громадян у Галицькому районі. Прийом громадян буде проводитись за адресою: Івано-Франківська область, м.Галич, пл.Волі.1, 2 поверх.

.

Інформація щодо організації та проведення призову громадян України на строкову військову службу восени 2019 року

.

Інформація щодо призову громадян України на строкову військову службу у жовтні-грудні 2019 року

.

Оголошення про проведення міжнародного фотоконкурсу "Вікі любить пам’ятки". Інформація за посиланнями : if.wlm.org.ua або wlm.org.ua/lists

.

До відома водіїв та перевізників Галицького району!

.

Оголошення про намір передати в оренду об’єкти, що належать до спільної комунальної власності територіальних громад сіл, міста Галицького району …(детальніше)>>>

.

Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Серце до серця» інформує: 

- з 4 до 10 січня 2020р. заплановано міжнародну культурно-просвітницьку поїздку «Різдвяні канікули» до Словаччини, Австрії, Чехії й Угорщини;

- з 23 квітня до 01 травня 2020р. заплановано міжнародну культурно-просвітницьку поїздку «Європейська співдружність» до Польщі, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу;

- з 2 по 17 травня 2020р. заплановано культурно-освітню поїздку «Південноєвропейський досвід у реалізації політики сфери культури, освіти, охорони здоров’я, соціальної політики» до Угорщини, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Франції, Іспанії, Португалії, Монако, Італії та Словенії 

- з 9 по 18 серпня 2020 року відбудеться культурно-освітня поїздка з організацією міжнародного семінару «Північноєвропейський досвід у реалізації політики сфер культури, освіти, охорони здоров'я та соціальної політики» з відвідуванням Польщі, Швеції, Норвегії та Данії.

.

Відзнака імені Сергія Кемського

Конкурси, фестивалі, виставки
 

Усі права застережені. При використання будь-яких матеріалів посилання на сайт обов'язкове.


Розробник: ЗАТ "Софтлайн" © Веб-портал органів державної влади та органів місцевого самоврядування Івано-Франківської області