Результат пошуку зображень за запитом "тризуб україни" 

 

 

17 Липень 2019
Пошук
Розширений пошук

Реєстрація

Логін
Пароль
Увійти
Реєстрація
Інститути влади

 


 



 На головну / Голодомор / Свідчення очевидців

 

Свідчення очевидців Голоду 1946-1947 рр. в Україні - мешканців Рогатинського району

 

          Я, Денис Іванович Белей, народився 16 січня 1932 року в селищі Більшівці Галицького району в родині коваля ( зараз проживаю в с.Чесники Рогатинського району).

          Наша родина за своїми статками відносилась до середньої соціальної групи, а тому мала можливість надавати певну матеріальну допомогу своїм братам-українцям із-за Збруча, які в голодні 1946-1947 роки відвідували нашу родину з Хмельницької та Полтавської областей. Мені  вже йшов п»ятнадцятий рік, я навчався в 7-му класі середньої школи і вже  дещо розумів у відношенні  тодішніх правителів Радянського Союзу до нашого народу. В той час боївки УПА мали великий вплив на формування самосвідомості місцевого населення. Вони у своїх відозвах закликали мешканців Опільського краю надавати продовольчу допомогу  голодуючим.

          В нас по декілька днів перебували східняки, ми їх годували, організовували від рідних і знайомих матеріальну допомогу. За деякий час вони стали нам довіряти і заговорили про страдницьку Голгофу своїх рідних та односельчан під час штучного голоду 1932-1933 років. Від тих страшних розповідей мені мурашки по тілу розповзалися . Один чоловік розповідав, що він втратив під час голоду батька і двох братів. А жінка розказувала, як її сусідка, втративши розум, зарізала і з»їла тіла дочки і сина. В селі викопали яму і туди скидали трупів, ніхто не відправляв за упокій. Закарбувалася в пам»яті розповідь про ще один випадок: прийшли активісти на обшук до вдовиці, яка в той час варила суп. В горщику плавало декілька квасолин, один з прибулих взяв горщик і вилив вариво на землю. Невелика частка бурди залишилася і вдова цей кип»яток вилила йому межи очі, а другий витягнув пістолет і її застрелив.

          Ці сумні розповіді назавжди залишилися в моїй пам»яті. Про них повинні знати майбутні  покоління і за убієнних комуністичним режимом засвітити свічку в церкві, капличці, біля пам»ятного знаку. Хай ця історія зобов»язує нас берегти, як зіницю ока, рідну Україну.

Я,  Валентина Казимирівна Бирич ( Рябчевська ), народилася 26 листопада 1937  року в м.Андрієво-Іванівка Миколаївського району Одеської області ( зараз проживаю в с.Григорів Рогатинського району ).

Мати, Рябчевська Віра Онисимівна, 1916 року народження, працювала телеграфісткою. Батько, Рябчевський Казимир Іванович, був поранений на  війні, але в тяжкі післявоєнні роки працював електромонтером. Коли батьки ішли на роботу, мені приходилося іти з карточкою за хлібом, інколи потрібно було стояти в черзі  цілий день. Спочатку на карточку давали по кілограму, а коли хліба не вистачало, то ділили на грами.

          Коли  приносила додому цей житній хліб, то мама кидала його в кип»яток і відварювала, бо він був липкий. Давали на карточки трохи крупи, то мама ділила по щіпочці, щоб на довше було.

          Їли  горобців, ластівок, навесні - молоду лободу. Замість картоплі садили лушпиння з неї, бо на насіння не залишалось  нічого.

          Біля нас проживали ще мамина сестра і брат, яких мама забрала зі села, щоб не померли з голоду.

                      Я,  Парасковія Миколаївна Семеген (  Голембйовська ) , народилася  8 листопада 1927 року в  с. Верхня Липиця Рогатинського району.

Добре пам»ятаю голодні 1946-1947 роки. В нашій сім»ї було шестеро дітей, мама, батько, бабуся і дідусь. Переважно дітям варили кашу та картоплю. Пам»ятаю, навесні, вже коли не стало хліба, ми, діти, пили молоко. Наш сусід зарізав стару корову і ми купили в нього чвертку корови. І так дітям давали по шматочку м»яса без хліба. Так ми вижили. Пізніше  почали піджинати зелене жито. Зелені колоски сушили і терли на жорнах. З цієї суміші варили кашу. Досі пам»ятаю її гіркий присмак.

          Щодня у молитві дякую Богові, що зараз маємо хліб і до хліба. Своїх дітей  навчила, якщо впаде окраєць хліба, то потрібно його підняти і поцілувати.

 

Я,  Ганна Володимирівна Перів, народилася  в 1951 році в с.Верхня Липиця Рогатинського району.

          Хочу розповісти історію, яку мені розказав колись мій покійний батько Володимир Миколайович Семеген, 1914 року народження. Він повертався додому з роботи і побачив біля свого подвір»я хлопчика, який жадібно їв вареники. Той розповів, що він з Бессарабії, зі села Василівка,  там дуже голод і вони всією  сім»єю пішли просити хліба, щоб вижити. Звали хлопця Олександр Лук»янович Ісаєв. Батько змилосердився і забрав хлопчика у нашу сім»ю. У нас він прожив два роки. Після того, як голод закінчився, хлопець повернувся додому. Довгий час він писав до нас листи, приїжджав на канікули, коли вчився на механіка  у професійно-технічному училищі в Брошневі. З часом зв»язок перервався і про дальшу долю цієї родини ми нічого не знаємо.

 

          Я,  Мирослава Григорівна Ромах, народилася в 1936 році в с.Верхня Липиця Рогатинського району.

 Під час голоду мені було 10 років.  Добре пам»ятаю ці тяжкі часи.

В нашій сім»ї було шестеро дітей. Такого сильного голоду ми не відчували, бо мій батько Кушнір Григорій мав багато поля.  До нас приходили люди зі східної та центральної України. Вони були дуже  голодні. Несли зі собою різні речі, щоб виміняти на хліб. Одного разу мама зварила кашу і налила нам, дітям, їсти. Але каша була ще гаряча і мама поставила на підвіконня, щоб вистигла. Коли ми прийшли їсти кашу, то побачили  порожні миски.

 

Я, Наталія Семенівна Булка ( Пенькач ), народилася 15 січня 1939 року в селі Ленінка Устинівського району Кіровоградської області ( зараз проживаю в с.Григорів Рогатинського району ).

          В тяжкі повоєнні роки проживала разом з мамою, трьома сестрами та братом. Батько на той час ще з війни був не повернувся. Важко нам без нього жилося, перебивалися, як тільки могли, голодували. Мати працювала на полі з ранку до вечора, а ми, діти, давали собі раду, як могли.

          Пам»ятаю,  мати лежала опухла з голоду, а ми, діти, думали, що вона спить. Три дні не виходила на роботу. Тоді бригадир прийшов вияснити причину її відсутності. Потім прислав жінок і ті з ложечки напували її якимось відваром,  так вона вижила.

          Ми ходили до школи в селі. Там була комора, з якої нам видавали по шматочку макухи. Старші хлопці накладали сітки на криницю -  ловили горобців, ворон, пекли на вогні і їли  та й з нами ділилися. Накладали також капкани на ховрахів.

          Коли батько повернувся з війни, то став працювати бригадиром тракторної бригади, тоді вже видавали пайок хліба і стало трохи легше жити.

         




Електронна пошта

rogatyn_rda@i.ua

 

Місця знаходження

захисних споруд

цивільного захисту

в Рогатинському районі

«Інтерактивна Карта»

 

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНОНСИ ДЛЯ ЗМІ

 

 

 

Календар
 

Місцеві інформаційні

веб-ресурси

 

 

 

 

 

 

 



Розробник: ЗАТ "Софтлайн" © Веб-портал органів державної влади та органів місцевого самоврядування Івано-Франківської області