Результат пошуку зображень за запитом "тризуб україни" 

 

 

15 жовтень 2019
Пошук
Розширений пошук

Реєстрація

Логін
Пароль
Увійти
Реєстрація
Інститути влади

 


 



 На головну / Голодомор

Голодомор 1932-1933 рр.: Україна пам`ятає

 

Свідчення про пережиті роки Голодомору громадян Рогатинського району –вихідців південних , східних , центральних областей України

 

Свідчення

про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр.

Ромах (Корлюк) Євгенії Митрофанівни , жительки  с.Бабухів

 

Я, Ромах (Корлюк) Євгенія Митрофанівна- 1926 року народження родом із Кіровоградської області Олександріївського району села Сонно. Це село, як степова «Пальміра», розташоване серед безмежних степів. Як вийдеш за село, то побачиш лани пшениці, жита, що хвилюються наче море. І тут , на такій Богом даній благодатній землі,  був страшний голод.

Я тоді була ще мала, але пам»ятаю, що кожен день дуже хотілося їсти, а не було що. Батьки мої були бідні : мали якийсь шматочок землі, але не було чим обробляти. Тоді спродали всю живність і купили коня. Почали організовувати колгосп і в нас забрали коня до колгоспу, а ми залишилися ні з чим . Настали страшні часи. По селі ходили продзагони і забирали у людей усе, що люди залишили на прожиття. Мої батьки закопали трохи картоплі і буряків, але  й те знайшли і забрали , а  батька хотіли заарештувати, однак йому вдалося втекти. Кілька раз приходили за ним вночі,  але  не застали вдома.

 Мої старші брат і сестра ходили по полю збирати колоски, а коли пощастило, то знаходили мишині купи колосків, які вони готували на зиму. Ми вдома розминали ті колоски, товкли в ступі і так варили їсти. Збирали мерзлу картоплю, пекли пляцки.  Як настала весна , то їли лободу, цвіт білої акації нам був за цукерки. А одного разу нам сказали, що в сусідньому селі в ставку є ракушки. Я пішла з мамою, а там людей повно - всі шукають ракушки.  Ми  теж їх назбирали, вдома гарячою водою парили, вони розкривалися і так варили . Мене з дому не пускали в село, бо діти зникали без сліду. Наші сусіди померли, а одну хату ми обминали, бо казали, що ті господарі поїли своїх дітей і померли самі.

На роботу в колгосп треба було ходити щодня .Записували трудодні, однак на них не давали нічого. Так ми пережили зиму.  На другий рік був великий урожай, а збирати його не було кому. Половина села  вимерло, а багато людей повивозили в Сибір. Хати стояли  пусткою і сумно дивилися своїми вікнами, ніби виглядаючи своїх господарів.

Мого батька поставили бригадиром і, щоб знайти винуватого за незібраний врожай, його засудили на два роки примусових робіт у колгоспі безплатно. Але ми і це пережили з великими труднощами.

На трудодні не давали нічого і в людей появилася поговірка: «Немає корови, ні свині -  тільки Сталін на стіні», «Кожен день - трудодень, дайте хліба хоч на день».

Пройшли роки… Із квітучого села залишилися тільки розвалини та горбки, які нагадують, що тут колись жили люди.

 

 

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р.

ДОВГОЇ ВІРИ ЙОСИПІВНИ, жительки м. Рогатина

 

Я, Довга Віра Йосипівна, народилася 13 січня 1929 року в с. Дмитрівка Чернігівської області в селянській сім»ї. Моя мати Домаха Степанівна  та батько Йосип Олексійович працювали в колгоспі. В сім»ї було двоє дітей - я і старша сестра Надія, 1927 року народження.

         З моїх дитячих спогадів в пам»яті зберігся епізод 1932-1933 рр. про те, як в нашій сім»ї , як і в сім»ях наших односельців, не було що їсти. В нашій сім»ї на квартирі жила єврейська сім»я з трьох чоловік. Ми випрошували в них лушпайки з картоплі, які нам мама варила, а також садили лушпайки замість картоплі в землю. Ми, діти, просили їсти хліба. Мама , не маючи змоги нам його дати, як могла нас втішала, обіцяла купити нам цукерок, але ми хотіли хліба. Запам»яталися мої слова до мами : «Мамо, дайте мені хліба в обидва кулачки». Мама в пошуках їжі  випрошувала висівок з вівса, які намочувала у воді, і давала нам пити.

         В 1946 році також був голод.  Пам»ятаю, як ми з сестрою Надею з 4-тої години ранку займали чергу за хлібом в сільській крамниці. На кожного давали по 100 г  хліба. Був випадок, коли по дорозі додому ми з сестрою, не в силі стерпіти голод,  з»їли хлібну пайку в 300 г , яка призначалась на сім»ю, за що нас мати сварила. Більше таке не повторилось. Легше було з настанням весни – мати варила юшку з кропиви, щавлю, рогози, вичавлювала крохмаль з гнилої картоплі, яку випросила в багатших сусідів, і додавала до юшки. Ми малими дітьми любили їсти також цвіт акації.

         Люди не знали в той час , яка причина голоду, мати казала , що причиною є неврожайний рік.

                                            

 

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р. ВОРОБЙОВОЇ ГАННИ ЮХИМІВНИ , жительки м. Рогатина

 

Я, Воробйова Ганна Юхимівна, народилася 20 червня 1926р. в селі Великий Бурлук Харківської області в селянській сім»ї. Мати Парасковія Григорівна та батько Юхим Петрович працювали в колгоспі. В сім»ї було 8 дітей. В голодний 1933 рік померли наші батьки та 3 брати пішли з дому в пошуках їжі і так і не повернулись – померли з голоду. Залишились в живих я , моїх дві сестри та брат. Пам»ятаю, як люди ходили опухлі від голоду. Комсомольці ходили по селу і забирали збіжжя, квасолю, все, що можна було їсти. Ми з братом та сестрами також не мали що їсти. Харчувались всім, що попало під руки – листям липи, стручками акації, різними травами. Згодом  нас , дітей, які залишились сиротами, забрали в так званий патронат – інтернат для дітей колгоспників, батьки яких померли. Так ми вижили.

         Після страшних років голодомору мені довелось працювати на важких роботах – з 14 –ти років в колгоспі,  потім на лісоповалі. В час війни працювала на полі в колгоспі,  орали і засівали поле з іншими жінками, оскільки всі чоловіки були на фронті  – для цього доводилось запрягати корови, бо всі коні використовували на фронті . Після війни продовжила працювати в колгоспі.

         В 1946 р. переїхала на постійне проживання в Рогатин до сестри Анастасії.Працювала 6 років у швейній артілі «Жовтнева революція». Пам»ятаю, в 1947 р. також був голод - одержували хліб у крамниці по картках. Люди в Рогатині відносились до мене добре, чим могли, мені допомагали.

         Багато часу пройшло від тієї страшної трагедії, до сьогодні в пам»яті залишився страх від голодної смерті і бережливого ставлення до хліба.

 

Свідчення

    про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947р.    Хомин Марії Микитівни , жительки с. Чагрів

 

Я, Хомин Марія Микитівна, народилася 2 березня 1931 р. в селі  Бурсуки Балтського району  Одеської області. На час Голодомору я була маленька, в сім»ї  нас було 5 дітей. З розповідей матері знаю, що мама відносила нас в садочок, бо там хоч трохи давали їсти, і не забирала неділю і два тижні. З родини багато повмирало в ті роки, багато дітей із татової і з маминої, а мої всі вижили і дожили до старості.

Я добре пам»ятаю Голод 1947 року. Тим, хто працював, видавали 100 г хліба і 300 г баланди. До сьогоднішніх днів пам»ятаю страх від сліду фіри, яка вивозила померлих, я дуже боялася ,бо думала, що завтра вже мене вивезуть. З нашого села і з моєї родини їздили міняти на Західну Україну і в Молдавію. Було багато злодійств , вбивств за хліб ,щоб вижити. Ми збирали глід, мололи на жорнах і пекли такий хліб. З соняшника витягали серединку, сушили, терли і їли і так вижили. Поставки були великі: в рік 500 кг м»яса, 300л молока, кури, масло - а хто не мав, то купував, бо треба було здати .За кожне дерево в саду платили 5 рублів, податки були великі. Якщо все згадувати, то дуже боляче стає, страшно.

 

Свідчення

про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. Кутинської Надії Романівни ,

жительки с. Чагрів

Я, Кутинська Надія Романівна, народилася 27 травня 1929 р в м. Вінниця.  На час Голодомору я мала 4 роки .В сім»ї нас було 4 дітей - брати Микола і Леонід , сестра Людмила і я. Моя мати народилася в с. Лаврівка Вінницької області. В селі була мамина родина - 2 брати і 2 сестри. Мій батько родом із с. Чагрів  Рогатинського району -  Роляк Роман Іванович. Як був Голод, моя мати працювала в їдальні партійної школи Вінниці, а тато - конюхом : возив начальство. Західняків там переслідували, і тато дуже боявся за себе і сім»ю, тому йому начальник видав «листок недоторканості», щоб його не чіпали. Дома такого голоду ми не відчували, бо мама приносила з їдальні недоїдки і шкірки хліба , який ми сушили.

 Зі села Лаврівки приходив дядько Іван : такий опухлий, аж блискучий і мама  давала йому ті шкірки засушені .Трудно було переносити той хліб, бо по дорогах ловили, то дядько приходив вночі. Якби мама їм не допомагала, то вони повмирали би.  В тому селі дуже багато людей повмирало, їх вивозили фірами , копали ями наперед і скидали. А москалі забирали все: і зерно, і одяг, і цінності, і худобу, люди боялися кожної хвилини, щоб не прийшли.

В їхньому домі було 4 сім»ї, вночі приїхав чорний воронок , батько думав, що то за ним. А вони постукали до сусідів Зайцевих (чоловік працював інженером), жінка до ранку виїхала, а мати його в коридорі повісилася зі страху.

 

 

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р.

Мулярчук Галини Аврамівни, жительки с.Княгиничі Рогатинського району

 

 Я народилася в1924 році в с.Салиха Уланицького району Вінницької

області. Нас було п»ятеро дітей в сім»ї – чотири брати і я. Батько працював в районі пасічником, мати – в колгоспі на польових роботах. В 1932-1933 рр. в наших  селах був страшний голод. Було створено каральні групи, які збирали хліб і картоплю від людей. Спочатку селяни добровільно здавали цю данину, а потім забирали силоміць все, не залишаючи ніяких запасів на прожиття.

         В магазинах не можливо було нічого купити, бо не було нічого з продуктів, та й не було за що – грошей в колгоспі не платили. Люди рятувалися, як могли – обмінювали різні ужиткові речі  на харчі, їздили в місто, щоб роздобути хоча б щось із їжі.

         Особливо зазнали ми лиха навесні 1933 р. – їсти вже не було нічого зовсім. Пам»ятаю, як ми ,малі, з сусідськими дітьми збирали на колгоспному полі перемерзлу гнилу картоплю, яка залишилась з осені і вдома мати  з неї готувала  їжу.

         Від нестачі харчів люди в селі знесилилися і почали вмирати – спочатку декілька, а потім масово. Пам»ятаю, як на землі лежали немічні старі опухлі від голоду люди. Кожного дня селом їхала фіра , забирали померлих від голоду і везли на цвинтар, де скидали їх в одну яму і закопували.

         Крім цього, в селі відбувалися арешти без всяких на те причин. Пам»ятаю, як вночі забрали нашого батька і тримали майже добу в сільраді, але згодом відпустили. Ми дуже переживали за нього.

         В селі в той час вимерло дуже багато людей, переважно похилого віку.

 

 

Мулярчук Г.А.

 

 

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р.

Іванческу Лідії Тимофіївни, жительки м.Рогатина

Я народилася в той трагічний час, коли мільйони з голоду вмирали. Можливо, найвищі сили із небес чиюсь з них душу в моє тіло вклали, бо вона просить мене і благає  : «Розкажи по цілому світі й на всю Україну, нехай всяк сущий нині чує і знає про геноцид народу, нації руїну».

Я народилась в 1932 році в с.Петрівському Таращанського району на Київщині, за

16 км від Таращі. Більшість селян займалися землеробством, вирощували хліб, картоплю, тримали худобу. Гарне було наше село. Біля кожної  хатинки - садочки вишневі, городина.

         Коли людей позаганяли в колгоспи, почалося колективне рабство. Люди працювали від зорі - до зорі , але їм нічого не платили. Жили тим, що було на городах біля хати.

Моя бабуня Кривошия Параска довгими зимовими вечорами розповідала і про панщину, і про революцію 1917- го року, і про те, як люди раділи, коли наділяли землю, як на тій землі кипіла робота. Обробляли, чим могли, а вона їм віддячувала врожаєм. А потім землицю відібрали. Зробили колективне господарство. І забрали майже все. Але й цього їм було замало. Стали забирати й те, що люди припасли на зиму з власного городу. Що ж тоді було !

1932 рік. Моя мама зі мною, малим дитям, ледве втекала з хати, бо підпалили. Через те все життя хворіла задухою. Нас, дітей, було четверо. Приїжджали уповноважені з району за продуктами – шукали всюди : в коморах, на горищах, в погребах. Люди в ярах заховали трошки насіння для сівби, й те знайшли. Ховали зерно в ляльки з шмаття, але й там знаходили, ляльки розпорювали, зерно висипали в став. Ще й  при цьому сміялися з  такого свого «заняття».

         Коли моя бабуня стомлювалась розповідати, я їй читала «Катерину» Тараса Шевченка. Вона плакала. І я з нею. Так і засинали на печі. Розказувала бабуся про діда Дмитра, свого чоловіка  – як він мучився голодний. Ноги опухли, просив їсти. Навесні, коли, трохи зазеленіло, вийшов з хати, наскубав якоїсь лободи і так і на городі й помер. Мій дядько  Іван, син бабусі, як пішов з хати, так і десь пропав. Людські кістки валялися по ровах, ярах. Ще трохи живих людей звозили на цвинтар. Отак жилося українському люду.

         Я себе пам»ятаю з 2-ох років. Як трохи навчилася говорити, мене тато питав : «Навіщо ти мені здалася?» «Щоб їсти»,- відповідала я.

         Серед села був став. Так квакали жаби і якась рибка водилася. В 1932 році люди там топилися, бо ловили їстівне, а вилізти вже не мали сили.  За нашим городом був лісок, а там копанка, в якій теж ловили всяку живність і їли.

         Добре збереглися в моїй пам»яті спогади про роки Голоду в 1946-1947 рр. Бабуся моя померла в 1946 р. Не мала сили вже жити, бо була виснажена голодом. Мама хворіла, брат загинув на фронті, коли йому було 19. Повернулася сестра з Німеччини, тата не стало. Залишилися в сім»ї ми – хвора мати, я , брат Сергійко і сестра Зіна.  Я вчилася в школі, брат і сестра працювали. Знову люди страждали від голоду.  Хлібоздача-хлібоздача. Машинами вивозили десь те зерно, а людям не давали майже нічого за роботу ( 150-200 г хліба на трудодень). В той час ми жили в м.Тараща на вул.Селянській. Це була така магістральна дорога.

         Варили їсти на подвір»ї у печі. Якось забігла до нас жінка з дитинкою і рукою щось хотіла виловити з кип»ятку, та так  руку й обварила. Голод доводив людей до відчаю.

         Ми, діти, ходили в поле збирати колоски. Пригадую такий випадок. Збирали ми  колосочки в торбинки, а тут скаче на коні міліціонер. Ми – навтьоки. Я була серед дітей найменша, так і оперезав він мене батогом. До тепер в душі зберігся цей біль. За що ? Від голоду в цей період найбільше страждала інтелігенція. А ми , діти, по лісах, ставках, полях збирали , виловлювали все, що можна було їсти , і носили додому. Ось так і вижили, хто міг.

На полі була яма з пригнилою картоплею. Ми робили «живу драбину» , виловлювали ту картоплю саками. Старенький вчитель, не маючи сили втриматися, впав в ту яму і втопився. З того часу ми вже більше туди не ходили.

         В той післявоєнний період багато людей в пошуках їжі бродили по лісах, полях і часто натрапляли на нерозірвані снаряди, бомби, гранати, які калічили людей і вбивали. Найбільше пропадали діти.

         Нас в сім»ї від голоду врятував мій брат Сергійко. Він поїхав в Західну Україну, ходив по дворах із двигунчиком і молотив людям – так заробив зерна і привіз додому. Діти з дитячого будинку нас трохи обкрадали, бо були теж голодні. Це були діти розстріляних і репресованих. Я з ними дружила. Але потім розійшлися хто куди, погубилися по світі.

 

                                             

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р.

Кучмій Катерини Федорівни, жительки с.Путятинці Рогатинського району

 

Я,Кучмій Катерина Федорівна, 1931 р.н., народилася в с.Лихачів

Носівського району  Чернігівської області.  В селянській сім»ї було  нас п’ятеро дітей , чотири сестри і брат.  Я була наймолодшою.

 Тато з мамою мені розказували, що в ті роки в нашому селі теж  був голод : всі харчі в селян забирали , мама пекла паляниці з конюшини і давала нам   їсти. Зерна не було.  Добре, що в нас не забрали корову і тим ми врятувалися від голодної смерті.

Людей в селі в ті роки вимерло багато . Ловили псів, котів і їли. Одного разу, коли в сусідів здох кінь, його відкопали і до ранку вже його не було. Сестра Парасковія, 1923 року народження, розказувала  , що вона заздрила

мені , що я не хотіла їсти  грудного   молока, а вона сильно голодувала.

Люди не знали в той час, яка причина голоду, батьки казали, що

причиною був неврожайний рік .

   

  

 

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр.

Литвиненко Варвари Сергіївни, жительки с.Підмихайлівці Рогатинського району

 

            Я, Литвиненко Варвара Сергіївна, народилася в 1922 році в м.Ромни Сумської області. В сім»ї нас було 4 дітей – брати Микола 1919 р.н. і Андрій 1922 р.н. , сестра Ольга 1920 р.н. і я . Мені тоді було 10 років і ті страшні часи я добре пам»ятаю. Пригадую, як ми, діти, вилазили на дерева і забирали яйця з пташиних гнізд, ловили пташок і їли. Шукали по болотах пуголовки, рвали траву і також їли. Коли, бувало, здох кінь, то до нього збігалися люди і розривали його на шматки. Коли дістався цей шматок м»яса, то це було справжнє свято для родини.

          Мій брат Микола був опух від голоду. Врятувало нас від  смерті те, що мій батько Сергій Зеновійович Литвиненко  працював в Харкові на будові і привозив з роботи пайок. Так ми і вижили. А ще пам»ятаю, як батько казав матері Марії Афанасіївні: «Якщо я не повернусь з роботи, то бери дітей і їдь на Західну Україну, люди, кажуть, там добрі – допоможуть».

 

 

 

 

Свідчення

 про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р.

ДОВГОЇ ВІРИ ЙОСИПІВНИ, жительки м. Рогатина

 

Я, Довга Віра Йосипівна, народилася 13 січня 1929 року в с. Дмитрівка Чернігівської області в селянській сім»ї. Моя мати Домаха Степанівна  та батько Йосип Олексійович працювали в колгоспі. В сім»ї було двоє дітей - я і старша сестра Надія, 1927 року народження.

         З моїх дитячих спогадів в пам»яті зберігся епізод 1932-1933 рр. про те, як в нашій сім»ї , як і в сім»ях наших односельців, не було що їсти. В нашій сім»ї на квартирі жила єврейська сім»я з трьох чоловік. Ми випрошували в них лушпайки з картоплі, які нам мама варила, а також садили лушпайки замість картоплі в землю. Ми, діти, просили їсти хліба. Мама , не маючи змоги нам його дати, як могла нас втішала, обіцяла купити нам цукерок, але ми хотіли хліба. Запам»яталися мої слова до мами : «Мамо, дайте мені хліба в обидва кулачки». Мама в пошуках їжі  випрошувала висівок з вівса, які намочувала у воді, і давала нам пити.

         В 1946 році також був голод.  Пам»ятаю, як ми з сестрою Надею з 4-тої години ранку займали чергу за хлібом в сільській крамниці. На кожного давали по 100 г  хліба. Був випадок, коли по дорозі додому ми з сестрою, не в силі стерпіти голод,  з»їли хлібну пайку в 300 г , яка призначалась на сім»ю, за що нас мати сварила. Більше таке не повторилось. Легше було з настанням весни – мати варила юшку з кропиви, щавлю, рогози, вичавлювала крохмаль з гнилої картоплі, яку випросила в багатших сусідів, і додавала до юшки. Ми малими дітьми любили їсти також цвіт акації.

         Люди не знали в той час , яка причина голоду, мати казала , що причиною є неврожайний рік.

 

 

 

 

 

Свідчення

про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947 р.

ВОРОБЙОВОЇ ГАННИ ЮХИМІВНИ , жительки м. Рогатина

 

Я, Воробйова Ганна Юхимівна, народилася 20 червня 1926р. в селі Великий Бурлук Харківської області в селянській сім»ї. Мати Парасковія Григорівна та батько Юхим Петрович працювали в колгоспі. В сім»ї було 8 дітей. В голодний 1933 рік померли наші батьки та 3 брати пішли з дому в пошуках їжі і так і не повернулись – померли з голоду. Залишились в живих я , моїх дві сестри та брат. Пам»ятаю, як люди ходили опухлі від голоду. Комсомольці ходили по селу і забирали збіжжя, квасолю, все, що можна було їсти. Ми з братом та сестрами також не мали що їсти. Харчувались всім, що попало під руки – листям липи, стручками акації, різними травами. Згодом  нас , дітей, які залишились сиротами, забрали в так званий патронат – інтернат для дітей колгоспників, батьки яких померли. Так ми вижили.

         Після страшних років голодомору мені довелось працювати на важких роботах – з 14 –ти років в колгоспі,  потім на лісоповалі. В час війни працювала на полі в колгоспі,  орали і засівали поле з іншими жінками, оскільки всі чоловіки були на фронті  – для цього доводилось запрягати корови, бо всі коні використовували на фронті . Після війни продовжила працювати в колгоспі.

         В 1946 р. переїхала на постійне проживання в Рогатин до сестри Анастасії.Працювала 6 років у швейній артілі «Жовтнева революція». Пам»ятаю, в 1947 р. також був голод - одержували хліб у крамниці по картках. Люди в Рогатині відносились до мене добре, чим могли, мені допомагали.

         Багато часу пройшло від тієї страшної трагедії, до сьогодні в пам»яті залишився страх від голодної смерті і бережливого ставлення до хліба.

 

 

 

Свідчення

                     про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр. та Голоду 1947.

Хомин Марії Микитівни , жительки с. Чагрів.

 

Я, Хомин Марія Микитівна народилася 2 березня 1931 р. в селі  Бурсуки Балтського району  Одеської області. На час Голодомору я була маленька в сім»ї  нас було 5 дітей. З розповідей матері знаю, що мама відносила нас в садочок, бо там хоч трохи давали їсти, і не забирала неділю і два тижні. З родини багато повмирало в ті роки багато дітей із татової і з маминої, а мої всі вижили і дожили до старості.

Я добре пам»ятаю Голод 1947 року. Тим, хто працював видавали 100 грамів хліба і 300 грам баланди. До сьогоднішніх днів пам»ятаю страх від сліду фіри, яка вивозила померлих, я дуже боялася ,бо думала, що завтра вже мене вивезуть. З нашого села і з моєї родини їздили міняти на західну Україну і в Молдавію. Було багато злодійств , вбивств за хліб ,щоб вижити. Ми збирали глід, жорнували на жорнах і пекли такий хліб. З соняшника витягали серединку, сушили, терли і їли і так вижили. Поставки були великі: 500 гр. м»яса, 300л. молока, кури, масло - а хто не мав то купував, бо треба було здати .За кожне дерево в саду платили 5 рублів, податки були великі. Якщо все згадувати, то дуже боляче стає, страшно.

 

                                                        

 

 

 

Свідчення

про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр.

Кутинської Надії Романівни , жительки с. Чагрів.

 

 

Я, Кутинська Надія Романівна народилася 27 травня 1929 р в м. Вінниця.  На час Голодомору я мала 4 роки .В сім»ї нас було 4 дітей - брати Микола і Леонід і сестра Людмила і я. Моя мати народилася в с. Лаврівка Вінницької області. В селі була мамина родина - 2 брати і 2 сестри. Мій батько родом із с. Чагрів  Рогатинського району -  Роляк Роман Іванович. Як був Голод моя мати працювала в їдальні партійної школи Вінниці, а тато конюхом возив начальство кіньми. Західняків там переслідували, і тато дуже боявся за себе і сім»ю, тому йому начальник видав «листок недоторканості», щоб його не чіпали. Дома такого голоду ми не відчували, бо мама приносила з їдальні недоїдки і шкірки хліба , який ми сушили. А з села Лаврівни приходив дядько Іван такий опухлий, аж блискучий і мама  давала йому ті шкірки засушені .Трудно було переносити той хліб, бо по дорогах ловили, то дядько приходив вночі. Якби мама їм не допомагала то вони повмирали би. А в тому селі дуже багато людей повмирало возили фірами , копали ями наперед і скидали. А москалі забирали все: і зерно, і одяг, і цінності, худобу люди боялися кожної хвилини, щоб не прийшли.

В їхньому домі було 4 сім»ї, вночі приїхав чорний воронок , батько думав, що то за ним. А вони постукали до сусідів Зайцевих (чоловік працював інженером), жінка до ранку виїхала, а мати його в коридорі повісилася зі страху.

 

                                   

                                          

Свідчення

про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр.

Іванило (Горай) Ганни Миколаївни , жительки с. Черче

 

Я, Іванило ( з дому Горай) Ганна Миколаївна  16 липня 1924 року народження уродженка Житомирської області Чоповицького району село Дер манка. Сама пам»ятаю як хотіла їсти і плакала, мама не мала, що дати, то знайшла на стриху пару фасолин і спекла.З хати і комори все позабирали, навіть в горщиках було пшоно і то забрали. Тоді мама пшоно ховала вже за пазухою. Забирали продукти, та ще забирали всю постіль (верети). Ми спали вже на звичайній соломі. Батько хотів записатися до колгоспу, то його заарештували, сидів 1 місяць і 5 днів .Забрали все з хати навіть мою забавку.Тато мій був кравець і їздив по селах шити. Все ,що приніс, хоч окраєць хліба, ми всі ним ділилися .А наші сусіди Яворські вдень поховали 2-ох дітей, а вночі відкопали і їх їли. Ми виїхали з того за 40 км, там копали торф, щоб не вмерти з голоду, тато дальше шив по селах за кусень хліба, можливо так ми і вижили. А у 18-ти річному віці мене насильно (ще було 16 дівчат) забрали в Німеччину де я познайомилася з Степаном Іванило і приїхала в Черче , де проживаю по нинішній день.

 

                                                

 

Свідчення

про пережиті роки Голодомору 1932-1933 рр.

Ромах (Корлюк) Євгенії Митрофанівни , жительки  с.Бабухів

 

Я, Ромах (Корлюк) Євгенія Митрофанівна- 1926 року народження родом із Кіровоградської області Олександріївського району села Сонно. Це село, як степова «Пальміра», розташоване серед безмежних степів. Як вийдеш за село, то побачиш лани пшениці, жита, що хвилюються наче море. І тут , на такій Богом даній благодатній землі,  був страшний голод.

Я тоді була ще мала, але пам»ятаю, що кожен день дуже хотілося їсти, а не було що. Батьки мої були бідні : мали якийсь шматочок землі, але не було чим обробляти. Тоді спродали всю живність і купили коня. Почали організовувати колгосп і в нас забрали коня до колгоспу, а ми залишилися ні з чим . Настали страшні часи. По селі ходили продзагони і забирали у людей усе, що люди залишили на прожиття. Мої батьки закопали трохи картоплі і буряків, але  й те знайшли і забрали , а  батька хотіли заарештувати, однак йому вдалося втекти. Кілька раз приходили за ним вночі,  але  не застали вдома.

 Мої старші брат і сестра ходили по полю збирати колоски, а коли пощастило, то знаходили мишині купи колосків, які вони готували на зиму. Ми вдома розминали ті колоски, товкли в ступі і так варили їсти. Збирали мерзлу картоплю, пекли пляцки.  Як настала весна , то їли лободу, цвіт білої акації нам був за цукерки. А одного разу нам сказали, що в сусідньому селі в ставку є ракушки. Я пішла з мамою, а там людей повно- всі шукають ракушки.  Ми  теж їх назбирали, вдома гарячою водою парили, вони розкривалися і так варили . Мене з дому не пускали в село, бо діти зникали без сліду. Наші сусіди померли, а одну хату ми обминали, бо казали, що ті господарі поїли своїх дітей і померли самі.

На роботу в колгосп треба було ходити щодня .Записували трудодні, однак на них не давали нічого. Так ми пережили зиму.  На другий рік був великий урожай, а збирати його не було кому. Половина села  вимерло, а багато людей повивозили в Сибір. Хати стояли  пусткою і сумно дивилися своїми вікнами, ніби виглядаючи своїх господарів.

Мого батька поставили бригадиром і, щоб знайти винуватого за незібраний врожай, його засудили на два роки примусових робіт у колгоспі безплатно. Але ми і це пережили з великими труднощами.

На трудодні не давали нічого і в людей появилася поговірка: «Немає корови, ні свині -  тільки Сталін на стіні», «Кожен день - трудодень, дайте хліба хоч на день».

Пройшли роки… Із квітучого села залишилися тільки розвалини та горбки, які нагадують, що тут колись жили люди.

 

  

 

Свідчення

очевидця Голодомору 1932-1933 р. та Голоду 1946-1947 р.р.

Звіришин Катерини Іванівни, жительки м. Рогатина

 

       Я, Звіришин Катерина Іванівна , народилася 20 серпня 1924 року в селі Павлівка Мар»янського району Донецької області в селянській сім»ї. В нашій сім»ї виховувалося п»ятеро дітей, батьки були неписьменними, мали власне господарство, працювали на полі.

     Коли мені виповнилося дев»ять років, я пішла до школи. В 1933 році в село прийшли кагебісти і в  селян,які мали поле, власну господарку, забрали всю живність, продукти, збіжжя, а людей вивезли в Сибір і на шахти.

     Нашу сім»ю вивезли на шахту «10 БІС» в м. Юзівка (тепер - Донецьк),що 70 км від нашого села. Тато працював на шахті, мама з сином працювали на залізничній колії. В той час був страшний голод, існувала карточна система ( на батька давали 0,5 кг хліба, на інших членів сім»ї-  по  300 г хліба). Ми із сестрою рвали лободу і їли, хліба більше діставалось батькові, бо йому було потрібно більше сили , щоб працювати в шахті. Ми зі сестрою збирали біля териконів вугілля,  продавали і за виручені гроші купували хоч якісь продукти. Наша бабуся по материній лінії ходила просити хліба, картоплі, щоб врятувати сім»ю від голодної смерті. Незабаром вона померла від голоду.

    В  той час люди рятувались від голоду хто як міг - їли котів, собак, були випадки людоїдства. Померлих від голоду збирали на підводу і закопували у одну велику  яму.

Під час війни батька забрали копати окопи. Мама зі сестрою пішли пішки до села Павлівки , до нашої хати , де в той час було легше, ніж в місті. Мене в 1942 році забрали до Німеччини на роботу: працювала на шахті, прачечній, на кухні.

      Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловікомВолодимиром родом зі села Стратин Рогатинського  району.  В листопаді 1945 року ми разом повернулися з Німеччини і поселилися в Рогатині.

В період 1946-1947 році пам»ятаю, як люди зі Східної, Південної України  приходили в наші краї і вимінювали одяг на продукти. Там в той час теж був голод.

 

  

 

Спогади

жителів селища Букачівці про події 1932-1933 років на теренах    

 Західної  України

 

Білою плямою історії України є роки 1932-1933 р та 1946-1947 р.р.. Від цього лиха постраждали Харківська, Київська, Сумська, Черкаська, Житомирська та ін. Кількість жертв голодомору у різних джерелах подається різна. На щастя це лихо  не охопило Західної області України. У липні 1933 року у Львові тодішня територія Польщі був створений Український центральний комітет допомоги. Велику поміч йому надали йому з українці Канади організація «Золотий Хрест»  створена українцями Америки. Але перевезти закуплене  для голодуючих зерно не вдалося Радянський уряд не дав на це дозволу.

До людей Західних областей доходили чутки про голодомор, про це неофіційно говорили священики, поодинокі жителі  східних областей, які чудом проривалися сюди, щоб не вмерти  голодною смертю в себе вдома.

Свідчення вже покійної Цюри Оксани Семенівни жительки Черкащини Умань.

Голод спіткав нашу сім»ю в 1933 році, сім»я була велика, тому запаси швидко закінчилися молодші діти просили їсти, а не було нічого із запасів. У багатьох сім»ях було таке ж становище, деякі батьки відводили дітей до міста і там  залишали, тому що міське населення мало картки на хліб і могло вижити. Селяни рятувалися хто як міг: їли лободу, коріння дерев, усе ,що  могли знайти в природі, щоб  хоч якось полегшити муки голодом

 

  

 

Свідчення

очевидця Голодомору 1932-1933 р. та Голоду 1946 року Суліми Віри Іванівни

 

Я, Суліма Віра Іванівна народилася 1928 році в селі Зайцево Павлоградського району Дніпропетровської області.

 Коли був Голодомор 19332-1933 років мені виповнилося п»ять років, але в пам»яті закарбувалися  спогади як в людей відбирали усю живність, всю домашню худобу грузили у вагони товарняки і з посиленою охороною відправляли на Москву.Люди з нашого села ,щоб вижити ходили через Кубань до Бєлгородської, Курської областей Росії, щоб виміняти свою одежу на харчі. Вони розказували про страхіття  голоду  в наших краях, але  північним сусідам важко було повірити .Та були  це добрі і жалісливі люди  вимінювали одяг на домашній печений хліб і сало та інший харч. Неподалік нашої оселі стояли довгі  комори, які до самої стелі засипали горами зерна ,одного разу прийшли все забрали залишили голі стіни. В нас забрали всю городину, весь врожай залишилася чорна і гола земля .Багато людей пухли від голоду і помирали ,вимирали цілими родинами .То був штучно створений Голод, який мав мету винищити українське населення

 Я добре пам»ятаю Голод 1946-1947 років я на той час була студенткою поступила до Дніпропетровського фінансового технікума.1 вересня нас всіх запросили до актового залу , де був директор і якась незнайома жінка. Нам повідомили, що вчитися ми будемо не там де планували, а  в Чернівецькому фінансовому технікумі. Потім ми дізналися, що студенти, які поступили 1945 році навчалися у Львові  через те ,що після війни на західній Україні не було набору студентів на навчання. Після того як ми приїхали у Чернівці  нас поселили  жити в спортивному залі цього навчального закладу.  Взимку нас перевели спати до класів  і видали матраци , але це не рятувало від холоду, бо зими тоді були суворі не рівня теперішнім.

Не було чим палити хлопці, щоб не замерзнути  в сусідній організації розібрали дерев»яну загорожу і використали як паливо , щоб зігрітися. Нам видавали по 500 гр хліба на день, але отримували ми не більше 200- 300 гр. Хлопці одного разу допомагали перевезти  з пекарні до технікума хліб в таким спеціальних коробках не втрималися понадкушували. Завідувачем столової був єврей він на них дуже розізлився і щоб їх покарати понадбирав більшу половину  нашого щоденного пайка.

В столові давали їсти юшку з кропиви і лободи  картопля попадала одна на п»ять порцій і то не завжди.

Я пам»ятаю ближче до весни в нас створили спеціальну групу з хлопців, які відслужили в армії. Одного разу вони зібралися і пішли до кооперативи, що видавала продукти харчування для студентів. Вони зробили галас , що нічого з того , що видають студентам на харчування вони не отримують. Після тієї історії єврея одразу звільнили і вигнали, а нас почали краще харчувати

Один  з тих хлопців закінчив Чернівецький університет  економічний факультет, а потім життя розпорядилося так, що він став директором нашого фінансового технікума.

Нас поступало 45 студентів, а закінчили лише 15, решта поїхали додому. А я не маючи освіти не могла повернутися до батьків. Ми бачили як на вулицях міста відголоду вмирали молдавани. Після технікума мене по розприділеню направили на роботу  у фінансовий відділ  в м. Рогатин.

 

Відгуки

засобів масової інформації  Галичини 1932-1933 років на Великій Україні.

 

Минуло вже багато років, але той страшний голодомор 1932-1933 років ніколи не стирається із пам»яті українського народу. Наше найбільше багатство - земля, саме вона стала «причиною» найбільшого лиха. Початком найбільших знущань над українським народом була колективізація 1928 року, коли почалися масові репресії проти селян, особливо так званих куркулів. Слово «куркуль» звучало на кожному кроці .Ніхто не міг дати чіткого тлумачення  поняття «куркуль». Той, хто прикладав свої руки до праці, розумно вів господарство, нікому не робив кривди не може бути злочинцем. Така категорія  людей була шанована людьми кожного населеного пункту, адже вони достаток заробляли своїм горбом і мозолями, вони нічим не відрізнялися від будь-якого іншого господаря. Але його сумлінною працею хотіли скористатись ледацюги, злодійські елементи, закоренілі вороги української нації.

Аби зламати українського хлібороба, російські більшовики вдавалися до брутальних репресій насамперед проти найкращих господарів, котрих віднесли до розряду так званих куркулів. То був не випадковий збіг обставин, а продуманий ретельно підготовлений і планомірно виконаний захід: знищити частину українців, а іншу частину перетворити на покірне бидло.

Звісно чинився одчайдушний спротив, але режим зумів його здолати, запровадивши в Україні фактичне кріпацтво, тільки значно страшніше ніж те, що було колись за царської Росії. Крім того сталінська пропагандиська машина зробила все, щоби світ не дізнався про те, що діялося в Україні.

Голод 1932-1933 років повинен був поставити нашого селянина на коліна не лише на території України, але й на всіх територіях  де проживали українці –передусім на Кубані, Ставрополлі, Поволжі, Вороніжчині у Казахстані.

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель, більшовицький уряд заборонив українізацію, послуговувався голодом як засобом національної політики у небачених масштабах, щоб знищити тих, що чинили опір  його політиці. В українських селах окупаційна влада забрала дощенту все їстівне, забороняла виїжджати до тих регіонів імперії, де могли б урятуватися від голодної смерті. Тобто більшовикам були створені всі умови для того, щоб український селянин залишився сам на сам із голодною смертю.

«Той природний потяг українського населення до свого національного відродження більшовики припинили, знищили все те, що українці до їх приходу побудували, а натомість не дали нічого національного, проводячи ще гіршу від царської системи, комуністичну русифікацію українців»

 (Календар українського Народного Союзу,1932р ст.103 США).

Біль утрати односельців і жах пережитого ще й досі носять у серці півсотні людей, які проживають на Рогатинщині, а дитинство своє провели на Великій Україні у 1932-1933 роках .Вони пам»ятають померлих від голоду, згадують репресованих. Під час розмови, вони підтверджують, що коли почався страшенний голод, люди пухли і вмирали щодня .Десятками і сотнями. Люди їли листя, ловили і смажили їжаків, ховрахів, жаб. Наприклад здохне скотина, а малі діти старші чоловіки сиділи в кущах чекали поки відійдуть так звані «могильники».Тоді накидалися на здохлятину з ножами. Один перед одного, щоб встигнути наїстися. Сусід сусідові чи родина родині допомогти не могли, бо уповноважені забирали не тільки зерно, а й картоплю і буряки, навіть варену їжу. Вигребали усе до зернини. Повернімося до ЗМІ Галичини 30-х років.

«Сталін сам визнав, що колективне господарство поки, що не виплатилося, станеться це однак, за два- три роки. Цей диктатор тішиться, що зголоднілий клас «куркулів» признає однак, що не всі ще голодують.Чи це не божевілля, що свідомих хліборобів- селян насильно нищуть, а на їх місце творять колгоспні господарства в яких керуватимуть партійні неуки, які не мають в господарських справах ніякого поняття.»

 ( газета «Новий час» від 11 січня 1933 року , ст1 м. Львів).

«Передбачалося на Україні і Північному Кавказі зібрати 22 млн тони зернових зібрано лише 80-82 відсотки. Інтенсивність праці падає, селянин затявся у своєму пасивному  проти існуючого порядку… Партійне керівництво взялося на спосіб- 50 тис осіб із трьох станиць виселили в Сибір де їх чекала загибель. На їх місце посиляли російське населення. Ця пацифікація повинна була бути пересторогою для вісх інших, хто ще залишався на цих територіях. Кубанські козаки не признавали радянської влади, не хотіли даремно працювати в колгоспі, засівали свої наділи.15 тисяч гектарів лежало облогом лише у станиці Полтавська, яка перед Першою світовою війною продавала 750 пудів зерна»

 ( газета «Новий час від 212 січня  1933 року ст. 4, м.Львів)

«Найбільший тиск на колективізацію сільського господарства робили московські гнобителі на території Великої України.Здійснювали його з найбільшою жорстокістю, висиляючи мільйони людей з їх хат та відправляли на Сибір і Соловки.Найбільш прив»язаних до землі, котрі боронилися і не хотіли прощатися з батьківським краєм, масово розстрілювали. Більшовики завели колективізацію на багатій і врожайній Україні , щоби легше грабувати плоди праці, щоби голодом винищити український народ і на його місце прислати москалів».

(газета «Громадський голос» №22,Львів 15 червня 1935 року, ст.5)

-«Комуністична влада на Великій Україні не може собі ради дати з примусовою колективізацією. Диктатори думали, що коли витягнуть селян примусово до комуністичних фільварків, то буде їм легше зламати опір працюючого селянства та стягнути з нього більше податків і даремної праці. Всякими способами селянство старалося не віддавати владі з рук хліба даремно. Усе мотивувалось тим , що опір чинять куркулі.Виникають запитання: «Звідки беруться ті куркулі в колгоспах, коли їх обдерли вже 40 разів до сорочок? Очевидно, що не розходяться про ніяких куркулів, бо їх в колгоспах бути не могло, а про всіх свідомих селян, що не хочуть даремно працювати на комісарських шляхтичів»

( газета «Громадський голос»» №5,Львів, 6 лютого 1932 року, ст6)

-«Жахлива вістка про голод на Великій Україні підтверджується з усіх сторін. Пишуть про це в приватних листах зі самої України та пишуть також робітники з тих областей більшовицької Росії,які межують з Україною. В  листах подають заковані в більшовицькім царстві люди страшні вістки з голодуючої України, з якої більшовики ще восени і зимою вивезли все збіжжя, так що й на засів не стало. Люди продають останню одежу, порізали майже всю худобу та коні. Так діється в країні, що була і може дальше бути дальше житницею Європи, якби була вільна. Населення України зовсім пригноблене голодом. І це мабуть було ціллю московської влади, щоби голодом здавити всякі визвольні рухи навіть мрії. Таку політику фізичного виснаження українського народу завели більшовики вже в період великого голоду на Великій Україні в 1921-1922 роках. (газета «Громадський голос», №26 від 9 липня 1932 р ст.1 м. Львів)

Траплялися випадки, що галичани, в силу певних обставин, опинилися на Великій Україні де їх застала примусова колективізація і голод 1932-1933 років. Ось громадянин Петро Ферлей ( село Болинці, повіт Коломия) писав звідти до своїх родичів листа такого змісту: «Щодо комуністичної диктатури на Україні, то вона гірша ніж за царського режиму. Тоді платили селяни податки, за землю , а решта залишали собі. А тепер селянин робить ціле літо, а восени мусить дати податок, потім данину, а за тим слідує наказ привезти всі надлишки.А якщо не повезуть, то приходять і забирають самі. Селянинові залишають якийсь процент, розділяють на фунти, той хоч їж, хоч дивися.Як запитаєте такого, де вони те все дівають, то відповість : «Что! Нам нужно мы строим машины и заводы, улучшаем хозяйство». Але ж бо то уже 14-ий рік, як вони будують та поліпшують, а воно щось поліпшується навпаки. Колись їли білий хліб, тай м»яса доволі, а тепер чорного не дістається. Тай і не те, що дають треба чекати під кооперативою в черзі від 12 год ночі до ранку.А ще часом не стане хліба, бо багато чекає людей, буває коло 500 чоловік. Та за те свобода; що свобода та воля дана людям, то правда на папері, а обов»язки на плечах.Коли робітник, не то що селянин,хоче десь поїхати, щоб купити щось з одягу, то немає права , аж коли дістане дозвіл від властей. А  за слово гірке правди чи жалю, зараз зроблять його контрреволюціонером, тай посадять в тюрму.Один старий революціонер Кравченко, що був заарештований ще за  царя за політику розповів, що віддав би теперішнє життя за давню неволю, що колись відбував.На роботі гнеш свою шию, аж піт очі заливає. А тут, дивись, прийде якийсь бузовір, що колись тягався по арештах за буянство і за крадіж тай починає тобі кричати: «ти не так робиш, ти не годишся до цієї роботи…Тай взагалі московська комуністична окупаційна влада ставиться до українців дуже погано.»

 ( газета «Громадський голос» №6 від 13 лютого 1932 року, ст.2)

Слід відмітити, що багато людей вдавалися до ризикованих дій, старалися покинути це сталінське пекло і втекти на територію Галичини (до 1939 року була під Польщею).Не кожному вдалося подолати охорону озброєних прикордонників. Ось спогади деяких втікачів»

- Дня 27 січня 12932 року на відтину Майкова Гощанського району на Рівненщині, вночі втекло через кордон з більшовицького краю три родини. Дня 1 лютого цього ж року на відтинку села Пауки на Рівненщині знову втекла одна родина. Перших три родини (трьох братів) складається з 18 осіб, остання з 7-х осіб. Картина сумна. Завірюха, мороз 20 градусів, вітер, а вони з грудними дітьми вночі втікали. Кидали рідні села і селянський, по-більшовицьких словах «рай».

(П.Ільченко, газета «Громадський голос №12 від 12.03.1932 р, ст.12,м. Львів)

 

 

 

-Німецькі комуністи, які втекли до совітів, згодом повернулися до свого краю і заявили, що воліють сидіти в Німеччині у в»язниці, ніж користуватися свободою, яка панує в совітах.»

 ( газета «Новий час» № 49 від 5 березня 1933 року, ст..2, м. Львів)

 Наведу ще один приклад із газети «Новий час» під рубрикою «Із совіцького пекла».Читаючи його мимоволі біль стискає серце:

- Дня 13 квітня 1933 року. У мене цей рік дуже бідні свята будуть, бо ще не більше як на два тижні маю продуктів. Не знаю, чи прийдеться цей рік пережити, а з Вами побачитися не маю надії, бо додому не пускають. У селі велика крадіж: кожної ночі корови і коні крадуть; я ще маю корову, але незнаю як її врятувати. Наніч забираю до сіней, але певно нічого не поможе, тому що злодійня  ламає вікна та двері і вскакує до хати.Я по цілих ночах не сплю, тільки сиджу в хаті і все в поготівлі,бо надвір вийти не можна вночі.Я вже два рази відігнав злодіїв від корови.Пса і кота у нас ніде не побачиш, все люди поїли. Навіть  курки не можна втримати, маю ще три курки, одну вже з рук видерли, мав чотири качки, але вчора вдень украли і не маю вже ні одної.

Тепер у нас люди дуже вмирають з голоду, така пошесть, що день- два полежить чоловік і вмирає. По 10-20 осіб вмирає денно в селі. Я певний, що того не переживу .Нераз згадую ,що краще було на війні загинути  разом із своїми товаришами, як тепер з голоду. Дітей з хати не можна випускати, бо можуть порізати; батьки вже своїх дітей ріжуть і їдять.Хотів би я прибути до свого дому і вмерти у своїй стороні, бо тут мертві тижнями лежать по хатах і полях»

 ( газета «Новий час»  №21 від 3 червня 1933 року, ст.5 ,м. Львів)

Один галицький священик емігрував до Росії, висвятився на священика, а тепер благає свою родину в Галичині, щоб його рятувала.

Ось уривки його листа:

- «Коли б Ви знали, який перед новинок я пережив у цьому році, а тут вже від Різдво почнеться другий .Дружина померла, а сина не дають виховати як слід  - забирають до «радянської школи праці», де виривають йому душу , накопичують повно безбожницьких ідей, вчать  його ненавидіти те, що мені найсвятіше, роблять з нього дикаря. Рятуйте не мене, а дитину , яка пропадає! Він хлопець добрий, здоровий біда лише, що йому не можна далі вчитися, бо він син священика, хоч до науки дуже рветься, головно любить математику й фізику. Літом працював на залізниці, бив камінь ( має 13 літ) , восени забирали його до роботи на полі, а тепер сидить вдома, бо немає в що взутися. Таке то в нас життя.

   В другому листі з 7 січня 1933 року пише: «Радите мені бути терпеливим.Рад,би,але що робити коли доїдаю останню картоплину, а купити нема де  - про хліб вже й не згадую. Ніхто не може мені допомогти, бо сам немає останки хліба забрали перед святами до хлібозаготівлі. Свята цього року були дуже сумні. Свят- Вечір .Хлопець цілий день був у школі.Вечером місцевий  «політрук» влаштував виставку, на якій висміював наші християнські звичаї, де мусіли бути всі діти. Я сидів сам. Про свят-вечерю навіть не думав.

Ще не так давно святкували Різдво без перешкод, без ганьби і наруги; цілий світ радів народженням Христа, а сьогодні?.Дітей вчать висміювати,опльовувати святу традицію, а жінки дома плачуть та кленуть комуну…»

( газета «Новий Час»№ 46 від 2.03 1933р. ст3, заголовок «Листи з того боку»)

Маємо пам»ятати, що гноблення українського народу ,особливо селян, не обходилося без спротиву, який набрав масових форм. Декілька прикладів: (стаття «Боротьба з москалями наїздниками»)

- В  останніх часах більшовицька преса подає багато вісток про виступи селян проти більшовицького режиму.В  кількох місцях невідомі особи вбили комісарів та інших місцевих комуністичних провідників.Усюди замітне вороже ставлення українських селян до більшовиків. У Городищенському районі на Черкащині невідомі особи підпалили будинок районної ради, у колективі «Спартак», незнані люди  вбили комуніста Некрасова та інші. Усі ці випадки свідчать, що серед українських мас росте щораз більша свідомість того, що московські наїзники не сміють безкарно гуляти по українських землях і гнобити селян та робітників. Московські більшовики застосовують до українців усі способи терору. Українське населення борониться тими самими способами»

( газета «Громадський голос»,№44 від 16 листопада 1935р,ст.5)

  - Більшовицькі репресивні та каральні органи на селянський спротив відповідали дуже жорстоко. Ось приклад: «Своєю безглуздою господаркою довели до голоду, а тепер голодних людей розстрілюють.Так в Урніцькому районі покарано одного селянина розстрілом за те,що він взяв собі трохи збіжжя з колгоспу на прохарчування. За те саме засуджено 11 селян на 10 літ тюрми.

(газета «Громадський голос»№35 від 10 березня 1932року,ст.1,м.Львів)

-  У звітах уряду зазначалося, що в Київському хлібному районі ( колишні губернії: Київська, Чернігівська і Полтавська) до 15 серпня 1932 року скосили і завезли тільки третину всієї озимини і ярих посівів. Дві третини залишилися на полях. Із 77  існуючих  на Київщині зразкових залізничних станцій 37 не здали ні одного пуда зерна…З кожним днем боротьба за хліб набирає характеру громадянської війни. Навіть тодішні засоби масової інформації подавали таке: 12 серпня на Україні було 27 залізничних катастроф,13 серпня-29,14 серпня-20, 15 серпня - 19 і т.д. Це все замахи на потяги, як

і везли хліб до радянських центрів»

( газета «Громадський голос» №237 від 23 вересня 1932 року,ст.3)

- «Комуністична система для втихомирення селянських виступів застосовувала вогнепальну зброю. Так до Кишинева (Бессарабія) надійшла вістка із села Атака, що біля більшовицько-румунського кордону, що кілька днів тому впродовж доби було чути гарматні та кулеметні постріли на більшовицькій стороні. Причиною тієї стрілянини мали бути повстання селян проти більшовицької влади. «Селянсько – робітнича, - як вона сама себе називає - влада «заспокоює селянство гарматами та скорострілами. І каже, що проти куркульства вона воює. А з тих куркулів  вже й сліду не стало».

( газета «Громадський голос» №28 від 23 липня 1932року,ст.1,м. Львів)

 Не дивлячись на намагання тоталітарної системи приховати від світової громадськості дійсний стан справ на Великій Україні, їй це не вдавалося, інформація все ж таки просочувалася. Українські емігранти У США  висвітлювали у засобах масової інформації питання штучного голодомору 1932-1933 років. У ювілейному альманаху Українського Братського Союзу 1985 року США, на сторінці 198, писалось: «Голод 1932-1933 років знесилив українське село, який привів до загибелі майже шість мільйонів людей. Розправа з українським селянством забезпечила більшовицькому режимові реальні можливості для колективізації сільського господарства. Такої жахливої політики та розправи зі своїм народом не знала жодна країна світу».

Народна мудрість голосить: «Якщо не знаєш, що треба дати селянинові, дай йому, перш за все , землю і волю.»

Завершуючи цю розповідь, нагадаю, що у1933 році в Чикаго (США) проводилася Всесвітня виставка, в якій взяли участь українська  діаспора. Засоби масової інформації на своїх шпальтах висвітлювали цю подію. В одній із рубрик «Українці у світовій виставці в Чикаго ( літо1933) були такі рядки: «Все , що тепер приготовляємо до виставки в Чикаго не робимо для себе, але для нашої славної України. Нехай от наша стара Батьківщина, з котрої ми по волі чи по неволі покинули, емігрували на Захід, побачить, що ген за морем, за широким, разом нас звела доля, і дала нам змогу і в цьому новому краю так подбати про її  прославлення, наче б ми це робили таки на рідній землі. Та ні ще більше!  Бо на рідній землі ми цього не могли б зробити з такою повною свободою і з таким розмахом, як можемо це зробити тут, у новому вільному краю, де безсмертний Вашингтон мечем волю писав для всіх поневолених у старій Європі і для всіх вигнанців з рідної землі».

( газета «Новий час» №13 від 20 січня 1933 року, ст.2)

 

 

 Матеріали зібрав:  краєзнавець, заслужений вчитель України, житель міста Рогатина -  Михайло Воробець.

 

 

 

 

Спогади

очевидця Голодомору 1932-1933 років Кривоглавої (Пилипенко ) Параскевії Трохимівни, жительки с.Княгиничі

 

 

Я, Кривоглава (Пилипенко) Параскевія Трохимівна народилася 25 жовтня 1922 року  в с. Монастирище  Ічнянського району Чернігівської області.

В сім»ї виховувалося шестеро дітей. Доводилося допомагати матері по господарству, так як була старшою від своїх братів і сестер.

Страшні роки голодомору зустріла 10-ти річним підлітком. Батько помер, залишивши матір і шестеро дітей. Часто бігала в поле, щоб знайти бодай якийсь колосок, за який нещадно карала місцева влада. Пам»ятаю, як дійшовши до села, не могла далі йти, бо ноги з голоду опухли. Дивилася, як робили старші: лягали на землю і котилися додому. А вдома - суп з лободи, кропиви. Найменший брат Дмитро, якому на той час було чотири роки, сидів на печі і плакав, просячи хліба. Так і помер через декілька днів. Мене мама відсилала в район  до залізничної дороги просити милостиню. Ходила міняти одяг на картоплину.

Пригадую, як восени 1933 року мама старалася закривати хату і не пускати дітей далеко від дому, щоб не пропали.

Пройшли роки. Я брала участь у  Великій Вітчизняній війні. Виховала двох дочок. Нині 85- річною жінкою, дивлячись на своїх онуків, часто промовляю: «Бережи їх, Господи , від усього злого. Дай миру, спокою, достатку всім людям , щоб ніколи ніхто не знав, що таке голод, холод і смерть».

 

 

 

Свідчення

очевидця Голодомору 1932-1933 р

Орловської Ганни Іонівни , жительки м. Рогатина

 

Я народилася 9 жовтня 1921 р. в с.Журженці Київської ( тепер –Черкаської) області в селянській сім»ї. В моїх батьків було двоє дітей  - я з братом Федором. Наше село було велике – десь біля 2 тисяч хат. Батько працював в МТС, а мати – в колгоспі.

В страшні роки Голодомору ми рятувались від голодної смерті пайками, які приносив батько, в нашому господарстві була корова. Спочатку ми тримали її в стайні, але коли почався голод, опухлі з голоду люди нападали на маму і відбирали молоко, коли вона несла його зі стайні. Згодом корову стали тримати в хаті.

Доведені до відчаю люди з голоду люди їли все, що попадало під руки : помираючих коней , яких буквально розтягували по шматках, бджолині стільники. Мене з братом мати не пускала на двір виходити, бо в селі були випадки, коли пропадали діти – їх виманювали пряником з хати, та так і не бачили більше батьки своїх діточок. Одна жінка з»їла свою дитину, а чоловіка з нашого села бачили в місті на базарі, де він продавав холодець…

Тато розповідав, що в той час був урожай, однак в людей все позабирали. Як настала весна, було трохи легше  жити : їли лободу, цвіт акації - перетирали  на жорнах, додавали висівки і пекли млинці. Збирали по полі мерзлу картоплю, що залишилась з осені.

Тодішня влада не дозволяла виїжджати зі села, паспортів у людей в той час не було.

За низку дукатів мама у крамниці м.Звенигородка ( за 30 км від нашого села) виміняла пуд жита.

По материні і батьковій лінії майже всі чоловіки померли з голоду.

Батько розказував, що мій дід Федір колись чумакував – їздив в Крим по сіль, мав 12 пар волів. У них з бабусею Устею було 18 дітей, 12 з яких залишились в живих. Мали своє господарство, обробляли землю.

До теперішнього часу в  моїй пам»яті залишився страх від голодної смерті.

 

 

 

 

Свідчення

очевидця Голодомору 1932-1933 рр.  та Голоду 1947 р.

КОСМИНИ ФАЇНИ ГРИГОРІВНИ, жительки м.Рогатина

 

Я народилася 17 травня 1924 р. в с.Білошапки Яблунівського ( тепер – Прилуцького ) району Чернігівської області в селянській сім»ї. Батько і мати

працювали в колгоспі. В батьків нас було троє дітей : я, сестра Катерина 1926 р.н. та брат Василь 1929 р.н. В нашому господарстві була корова, город біля хати.

Пам»ятаю, як в страшні роки Голодомору 1932-1933 рр. мати принесла зі сусіднього села мішок гнилої картоплі, зварила її, зробила крохмаль і підвісила у мішку надворі сушити. Але незабаром хтось цей крохмаль вкрав і ми, малі діти, дуже плакали, бо залишились без їжі. Мати товкла в ступі сушені зелені листки липи і з цієї муки пекла лип»яники. До них ще додавала  муку зі сухих кукурудзяних качанів, які також товкли в ступі. Мама після того, як спекла ці лип»яники, то видавала нам по одному, щоб ще залишити про запас. Навесні варили суп з лободи.

В 1947 р. теж був голод. Коли мама разом з подругою пасла корови, то вони збирали по стерні колоски. Це помітив уповноважений і відібрав ті колоски. Вони дуже плакали і просили, щоб він нікому не казав про це, тим більше, що трактор тут же переорював стерню. Той пообіцяв, що їх не накажуть. Однак зробив інакше. Маму з подругою засудили на три роки тюрми. Незабаром відправили в тюрму в Прилуках. Мама розказувала, які жахливі умови були в камері : людей  багато, не було чим дихати, люди задихалися. Потім їх відправили на Донбас, де виконували різні роботи на будівництві. Пізніше наша родина звернулася з клопотанням до уряду про дострокове звільнення матері від покарання, через 1,5 року її відпустили.

 

 

  

Свідчення

 про події 1947 р. жителя с.Чесники Рогатинського району Дениса Белея

 

      Страшні недуги, які знищують фізичні сили людини, але найстрашніше – це голод, який косою смерті знищує цілі покоління людей, які в майбутньому могли б стати творцями нації, її будівничими. В цьому році минає 75-річчя Голодомору в Україні,  організованого більшовицьким режимом з метою знищення колиски нації – селянства, яке було одвічним джерелом  української національної  ментальності. Це був продуманий і спланований геноцид нашого народу. Цей факт визнали вже багато держав світу. Зараз стоїть завдання перед українською дипломатією про визнання голоду як геноциду українського народу зі сторони ООН.

      Голодувала Східна Україна і в 1946-1947 роках, але тоді були інші часи. Якщо в 1932-1933 роках комуністична влада не дозволяла ввозити в Україну допомогу галичан своїм братам - наддніпрянцям , то в 1947 році ми були вже в складі України. В той час в нас ще існувало приватне сільське господарство і була можливість матеріально допомагати своїм побратимам зі Східної України. Дослідники теми Голодомору в Україні стверджують, що в 1946-1947 рр.   померло від голоду до мільйона українців. Ця цифра була б значно більшою, якби не активна  допомога галичан своїм братам.

       Я добре пам»ятаю 1947 рік. Будучи семикласником, часто зустрічався з людьми із Вінниччини, Хмельниччини , які приходили за допомогою- сюди гонив їх голод і віра в те, що тут не дадуть їм пропасти. В моєму рідному селищі Більшівці було добре  розвинуте сільське господарство -  люди вирощували  на власному полі зерно на хліб, картоплю, кукурудзу. Плодами своєї праці селяни ділилися  із своїми голодуючими братами і сестрами з-за Збруча.

       До нас  разів п»ять навідувалася Ліда із Віниччини, на жаль, прізвище її  не збереглося в моїй пам»яті. Моя матуся її дуже любила,  завжди радо приймала  в нашому домі  і частувала виснажену голодом дівчину всім, чим була багата хата . Мати завжди мене просила піти по родичах і знайомих, щоб зібрати якісь продукти для Лідиної сім»ї. Люди були щирі, відгукувалися на чужу біду, давали  дещо з продуктів, буханки печеного хліба, який вона у нас висушувала і везла додому, щоб врятувати голодуючу сім»ю від смерті. В пам»яті назавжди збереглися її страшні розповіді про голодомор 1932-1933 років в її рідному селі. Смерть від голоду забрала  найрідніших Ліді людей : брата, сестричку, бабусю і дідуся , всього в родині загинуло 14 людей. Розповідаючи про трагічну долю своєї рідні, в Ліди сльози градом котилися по  обличчю. Моя мати Марія заспокоювала її, пригортала до себе . Дівчина розповідала, що зосталася одна із матір»ю, батько загинув на фронті під час форсування німецької річки Одер. Ліда для нас була, наче членом  сім»ї:  допомагали їй ,чим могли ,а  вона була вдячною і завжди допомагала матері по господарству.

        Це були буремні часи на наших теренах. Загони УПА вели визвольну боротьбу з більшовицькими окупантами, але  і вони вважали своїм обов»язком допомогти злиденним братам і сестрам по ту сторону Збруча. Я добре пам»ятаю слова із листівки УПА , яку я колись зняв зі своєї брами: «Дорогі галичани, ми звертаємося до вас у скрутні часи для наших братів і сестер у Східній Україні у зв»язку із голодом,- писалося в листівці, - допоможіть їм вижити в цій біді і тим самим виконайте свій християнський і людський обов»язок».

       Трагедію Голодомору, яка була штучно створена комуністичним режимом , розсудить історія. Але ми, українці, на маємо права бути байдужими до цієї трагічної сторінки. Збережімо пам»ять  і віддаймо належну шану мільйонам невинно убієнних душ.

 

 

 

 

Свідчення

очевидця Голодомору 1932-1933 років жительки с. Підмихайлівці Озарків Г.М., нині покійної

 

Спогади надала дочка Стецюри Г.М .- жителька села Журів Лоза Зоя Панкратівна

       Моя мати, Стецюра (Озарків) Ганна Микитівна, у 1948 році вступила на навчання у Станіславський вчительський інститут. Після його закінчення  у 1950 році була направлена на роботу вчителем у село Журів Рогатинського району  Івано-Франківської області.

Тут вийшла заміж, виховала нас, двох дочок. У Журавській ЗОШ пропрацювала 35 років.

Ці спогади про голод записані нею власноручно у 1996 році.

  Тоді я працювала педагогом- організатором Журавської НСШ і про голодомор тільки починали говорити. Нас, педагогів – організаторів, уповноважили збирати спогади людей, які пережили ці страшні часи.

   Отак появилася згадка про голодомор написана моєю матір»ю, якої , на жаль, уже немає серед нас.

 

     Народилася я  в 1927 році в селі Вільшана Черкаської ( тоді Київської) області. Батьки  мої були селянами-середняками. Мій дід мав невеличку олійницю і пару коней. Але з того часу, як я пам»ятаю у нас уже нічого не було.

    Голод я пам»ятаю тільки окремими фрагментами, які збереглися у зв»язку з тим, що переживала. Зими 1933 року не пам»ятаю. А весну бачу перед очима. Трошки зберегла мама картоплі і посадила на городі, квасолі, посіяла буряк кормовий і город обсадила соняшником. Їсти  для п»яти осіб уже не було що.

Нас  троє дітей були голодні, батько працював трактористом, то на бригаді харчувався, мама не знаю чим і жила.

    У  сусідів було ще гірше. Діти йшли на чужі городи, то шукали в ріллі минулорічну картоплю. Від суворої зими вона перетворилася в крохмаль і  трималася в тоненькій шкарлупці, як у мішечку. Назбиравши тієї картоплі і добавивши  ще трішечки чогось , щоб трималося купки, пекли млинчики. Ох, які вони були смачні! Смачніші за теперішні шоколадні цукерки, за ковбасу і інші дитячі  ласощі.

      Найбільше пам»ятаю літо. Приходить тато з роботи , приносить свій пайок за кілька днів: трошки якихось крупів і хлібину. Ту хлібину ми, діти, зразу з»їли. І не наїлися, тільки роздражнили апетит. Їли люди листя з вишень, з цвіту акації моя мама пекла, добавивши висівок, млинчики. А перед новинкою (новим врожаєм) підсмажила пам»ятаю, насіння кормового буряка, що залишилось від посіву, і він нам був також смачний .У нас на городі також було посіяно жито .Воно ще було воскової стиглості, а мама  вже зрізала колоски , сушила, товкла в ступці і варила нам таку страву, що її  і назви не було. А чужі  діти вдома нічого не мали, пухли з голоду. Одного разу на дворі падав сильний дощ, а сусідський хлопець пішов у наше жито, зривав колоски, вилущував ті м»які зернятка і тут же їх їв сирими.

     Люди вмирали, і ніхто не дивувався, бо кожного таке чекало. Не пам»ятаю, щоб і на похорон ходили: сили у людей не було і бажання.

    В колгоспі був посіяний хліб. Як тільки почало дозрівати жито, пшениця, зморені люди потайки йшли зривали колоски, але декотрі там і загинули, бо дуже стерегли  сторожі врожай і били людей. А також судили за жменьку зерна, за кілька колосків. А в тюрмі, звісно, виснажені, зморені люди вмирали.Рідко хто вернувся звідти додому.

Щодня ходили чутки, що тато вбив сина, варив його їв. А чи це правда не можу сказати.

    На роботу в колгосп гонили голодних людей. Якщо на ту годину, що йти на роботу, в хаті ще палилося, були такі активісти, що заливали в печах вогонь. Не знаю, чи давали щось тим нещасним людям, що йшли на роботу , їсти, чині. Мабуть щось трішки давали.

    Від того часу, як минув голод, я не чула , щоб у нас у хаті хтось про нього говорив. Сусід з сусідом також про це не говорили. Так все замовчували, страхали. А хто щось проговорився за голод чи взагалі за тяжке життя, того забирали і слуху про нього не було.




Електронна пошта

rogatyn_rda@i.ua

 

Місця знаходження

захисних споруд

цивільного захисту

в Рогатинському районі

«Інтерактивна Карта»

 

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНОНСИ ДЛЯ ЗМІ

 

 

 

Календар
 

Місцеві інформаційні

веб-ресурси

 

 

 

 

 

 

 



Розробник: ЗАТ "Софтлайн" © Веб-портал органів державної влади та органів місцевого самоврядування Івано-Франківської області